Моя подруга Танька народила дівчинку. Пологи були тривалі, важкі, довелося кесарити. Ось лежить вона вся розрізана, все болить, в пологовому будинку ще карантин – нікого не пускають.
На другий день змушують ходити, дитину стали приносити годувати. Добре, що подружки по роботі заходять, щось смачненьке приносять. А то лікарняна їжа у породіллі викликає стійкий блювотний рефлекс і з вигляду, і за смаком, і за запахом.
Таня – сирота, з рідних у неї тільки чоловік, теж сирота, але у нього хоч брат є, ще в училищі навчається. Зійшлися Таня з Ігорем ще в дитбудинку, потім вивчилися, одружилися, живуть добре, обидва з роботою навіть квартира своя є.
Але чоловіка в пологовий будинок не пускають, а Таня вставати не може, від Ігоря тільки записочка з поздоровленнями.
І ось на третій день чує Танька знайомий голос – її під вікнами звуть. Якось встала, за стінку тримаючись, долізла до вікна – стоїть там її Ігор з братом. Запухші якісь, пом’яті.
Танька запитує:
– Що трапилося?!
– Да нічого. Святкували народження дочки.
– А ну ясно!
– Тань, а до тебе хтось приходить? Є що поїсти?
– Так, Ігор, не турбуйся, у мене все є! Навіть більше, ніж треба.
– Тань, ти це – могла б нам щось в кульку пожерти спустити? Ми всі гроші пропили на радощах!
