Дзеркало
– Я вдома!
Таксист Пряхін, вибивши ірландським танцем залишки сніжної рідини з підошов, зайшов до квартири і з шумом зачинив двері.
– Привіт! – відгукнулася зі своєї кімнати дочка Пряхина, – Як зміна?
– Так як зазвичай у вихідні. Півдороги сміються, півдороги блюють на сидінні.
– Ну таааааат!
– Вибач. – Пряхін заглянув в кімнату: дочка по-турецьки сиділа на дивані і щось набирала в ноутбуці, закусивши пухку губу. – У нас пожерти є що, Даш?
– Слуууууухай. У мене справ було багато, не готувала нічого …
– Піцу замов тоді по інтернету своєму?
– Ок! – засвітилася Пряхина своїм необов’язковим вісімнадцятиріччям. – Тобі мексиканську?
– І сиру нехай нормально нафігачать в цей раз, шахраї!
Пряхін з пакетом пройшов в маленьку ванну, включив воду погарячіше, відірвав від мильниці змилок. Подивився в дзеркало – мда, видок, зовсім замотався з цією роботою: бородань з сивиною, та й підстригтися б не завадило.
– Ти прекрасний, годі й казати! – сказало Дзеркало, обдавши Пряхина сарказмом. – Для неоліту там або раннього середньовіч …
– Ой блін, замовкни. – беззлобно перебив Пряхин і дістав з пакета флакон з миючим засобом. – Я тобі «Хелпа» купив. Зі святом!
– Хоч не «Аромати весни», сподіваюся? Ці фабричні дебіли взагалі коли-небудь нюхали справжні ромашки ?!
– Не сси, цей з лимоном.
– О, чудово, дякую!
Пряхін вже зібрався йти, коли помітив, що у ванній щось не так. Його чоловічий шампунь. Він стояв на розі ванної. Але Пряхин завжди ставив його на полицю. Це був один з непорушних законів перфекціоніста в зав’язці.
– Хто тут був? – запитав Пряхин.
– Нікого, – швидко відповіло Дзеркало.
– Гаразд. Зараз розберемося, – грізно пробурмотів Пряхин і рушив в коридор.
– Стій! – крикнуло Дзеркало пошепки. Пряхин зупинився і закрив двері. – Він ніби нормальний пацан, її однокурсник, як я зрозумів. Прийшов тверезий, з апельсинки. Є пара-трійка Татух, так, баловство.
– Його … Чорт! Чому ти нічого не зробив ?!
– А що я мав зробити по-твоєму ?!
– Я не знаю … Злякати або … Він мився !!! А раз мився, значить вони … Він Дашку … Того !!! Бліннн! – Пряхин вхопився за нестрижену голову.
– Ну да, пометушитися в ліжку трішки, не без цього. Що їм, в лото рубатися в вісімнадцять?!
– Та ти не розумієш, це ж пі …
– Слухай. «Пі …» був 500 років тому, коли 12-річну трофейну княгиню дерли всім екскадроном …
– Я не хочу слухати цю дичину !!! – замахав руками Пряхин.
– … а зараз знову все красиво було, свічки, музон романтичний, з презиком, поцілунками.
– Що значить «знову» ?!
– Так вони зустрічаються з вступу, перші дурні чисті стосунки, все норм.
– Вона ж ще зовсім дитина … – Пряхин важко опустився на край ванни. – Не розуміє нічого, не знає …
– Я все їй розповіло-пояснило, не бійся. Слухай, Пряхин. Я знаю, ти ща думаєш, що зробити першим – на Даху накричати чи Єгора бити. Вибір так собі – в будь-якому випадку будеш мудлом. А, знаєш, з досвіду – дрібні дівки мудлу мстять. А справжнім друзям не мстять. Так що будь другом – будь другом. Довірся мені.
… Будь-який нормальний чоловік не довіряє тому, хто говорить Дзеркалу. Це дивно. Але Дзеркало Пряхина – інший випадок. Воно потрапило до нього 12 років тому. Пряхин був тоді в запої страшному – дружину його рак зжер, нічого не допомогло. Ні лікарі з терапіями, ні бабки з замовляннями. Пряхін брів з магазину з черговим літром і побачив у сміттєвому баку дзеркало.
– Заберіть мене до себе, чоловіче! – попросило Дзеркало.
Пряхин посміявся, здивувавшись про себе такого виду «білочці», але дзеркало забрав. Дзеркалу була тисяча років. Перші років 900 воно, як і личить промовистим дзеркалам, займалося вихвалянням своїх господарів. Останнім це ніяк не допомагало, поступово перетворюючи їх в нахабних від власної «винятковості» пихатих виродків. Це була стратегія виживання – коли господарі, опинившись в повному життєвому лайні, нарешті розуміли, що у всіх їхніх бідах винне улесливе дзеркало, вони ніколи не розбивали його, а дарували «кращим друзям і подругам». І дзеркала продовжували справно вганяти вже нових панів в запаморочення.
Так робило і дзеркало Пряхина, поки не потрапило до одного австрійського художника. Він був так собі талант, але за допомогою нового «друга» уявив себе найкращим в світі, і зрозуміло з’їхав з котушок, коли зрозумів, що перший же знайомий єврей пише в сто раз краще. Потім був дарунок дзеркала одному грузину (дзеркало досі не позбулося жовтого нальоту тютюну з його трубки), роки війни і голокосту. Тоді дзеркало зрозуміло, що до будь-якої людини потрібен індивідуальний підхід. І попало до Пряхина.
Спочатку воно мовчки спостерігало, як він пив, чекаючи його повернення в реальність. З досвіду дзеркало знало, що моралізаторством тут не допоможеш. Але воно просчиталось – в одну ніч Пряхин зайшов у ванну, посміхнувся, зняв ремінь і повісився на батареї. Дзеркало горлало верескливим жіночим голосом «допоможіть, вбивають !!!», поки сусідське невдоволення не переважило байдужість і боягузтво, й ті не викликали поліцію. Та зламала двері і витягла Пряхина із смертельної петлі. Він продовжив пити, і дзеркало змінило тактику.
Кожен раз, коли Пряхін дивився в нього, воно показувало йому дочку. Через тиждень Пряхин зрозумів натяк, вмився і закодувався. Потім він мало не одружився на Дев’ятовській, але і тут дзеркало його врятувало. Коли Дев’ятовська, закрившись у ванній, зателефонувала подрузі і розписувала квадратні метри Пряхина, скаржачись на малолітню «перешкоду», дзеркало не витримало.
– УУУУУУ, АААААА !!!! – нелюдським голосом заволало воно і показало дівчинку з «Дзвінка». Дев’ятовська впустила телефон в унітаз, вистрибнула з мереживних трусів і більше ніколи не з’являлася на Пряхинському горизонті.
Поки Пряхин насолоджувався всіма принадами запою, дзеркало займалося його 6-річною дочкою. Дитина ще вірила в казки, тому дзеркало обожнювала і слухалась. За весь час дзеркало терпляче відповідало на три мільйони питань, прокоментувало 7 тисяч малюнків (в тому числі і на собі) та кулінарних рецептів. А після того, як Пряхину виповнилося 13, вона вислухала 44 тисячі душевних історій про хлопчиків.
Дзеркало допомагало Даші одягатися, робило разом з нею уроки і відучувати жерти все підряд. Стимулами для всього цього були відображення таких «принців» і майбутніх Даш, що та відразу впадала за підручники і ховала цукерки назад у шафу. Дзеркало гнобило, тролило і всіляко знущалося над ними обома, що було абсолютно не по дзеркальному Кодексу. Але було по-людськи, і Пряхин нікому його не передаровував – членів сім’ї дарувати взагалі не прийнято.
… І тому Пряхин довірився дзеркалу. Вийшов з ванної і попрямував до кімнати дочки.
– Піцу замовила, Даринка? – запитав він якомога безтурботніше. Але він був огидним актором, і Даша, подивившись на нього, відразу про все здогадалася.
– Воно здало мене, так?
– Але треба віддати йому належне – не відразу.
– Ось сучка полірована!
– Я все чую! – пробурчало дзеркало з ванної.
– Кричати будеш? – запитала Даша батька.
– Запроси його як-небудь. Мені ж цікаво. І якщо він наркоман, нехай Герич прихопить, а то я кокс не люблю.
– Тату!!!
– Я жартую. Подивимося під піцу телик?
– Давай. Сьогодні «Месники» в одинадцять.
– Люстерко!!! Ти «Месників» будеш дивитися? Під свій «лимон»?
– А яка частина?
– «Ера Альтрон» на кшталт.
– Оооо. Тягніть мене в кімнату! Даха, чур прищі на мене не тиснути!
– Тату, ну чо воно знущається ?!
– Доню, дзеркало стареньке, в маразмі, не звертай уваги. Зараз лимонним «Хелпом» на нього бризни, його взагалі від етилу рознесе.
– Оооо, смішно-то як, господи! Телефонуйте Боттічеллі – є тема для картини «Народження стендапера» …
Коротше, великий сімейний вечір розпочався.
