Про війну говорили вже кілька місяців, з тих пір як по радіо оголосили про бої в Європі. Деві Аю тоді вчилася у францисканській школі, тієї самої, де багато років по тому її внучку Ренганіс Прекрасну в кабінці туалету зґвалтує дикий пес. Деві Аю вирішила стати вчителькою лише потім, щоб не йти в медсестри. В школу її підвозила тітка Ханнеке, вихователька в дитячому садку, на тій самій «колібрі», що незабаром примчиться за Ма Гедіке і чий водій пристрелив його пса.
З нею займалися кращі в Халімунде вчителі – черниці вчили її музиці і історії, мов і психології. Іноді приходили з семінарії священики-єзуїти, читали закон Божий, історію церкви і теологію. Її природний розум захоплював педагогів, а краса турбувала, і дехто з черниць переконував її прийняти обітниці бідності, безшлюбності і здорового розуму. “Ось ще! – фиркала вона. – Якщо всі жінки присягнуть обітницю, люди вимруть, як динозаври! ». Її зухвалість лякала навіть сильніше, ніж краса. Що не кажи, в релігії тільки і було для неї цікавого, що історії про чудеса, а в церкві їй подобався лише сріблястий дзвін, який закликав до молитви «Ангел Господній».
У перший рік її вчення грянула війна в Європі. Сестра Марія поставила в класі радіоприймач, і почули вони тривожні звістки: війська Німеччини захопили Нідерланди всього за чотири дні. Як зачаровані слухали учениці: йде справжнісінький війна, це вам не казки з підручників історії. Мало того, війна розігралася на батьківщині своїх предків, і Нідерланди зазнали поразки.
– Спочатку Франція їх захопила, тепер Німеччина? – обурилася Деві Аю. – До чого жалюгідна країна!
– Чому жалюгідна, Деві Аю? – перепитала сестра Марія.
– Торговців греблю гати, а воювати нікому.
В покарання за зухвалість Деві Аю змусили читати псалми. Однак з усього класу тільки вона раділа новинам про війну, і у неї навіть повернувся язик передбачити: дійде війна і до Ост-Індії, навіть до Халімунди добереться. І нехай Деві Аю як і раніше разом з монахинями молилася про безпеку рідних в Європі, насправді їй було все одно.
Але все ж з початку війни тривога оселилася і у неї вдома – її дід і бабуся, Тед і Марьєта Стаммлер, хвилювалися за свою численну нідерландську рідню. Без кінця справлялися вони, чи немає з Голландії листів, але ніяких листів не приходило.
А найбільше тривожилися вони про батьків Деві Аю, Генрі і Ану Стаммлер, які втекли колись з дому. Зникли вони одного разу вранці, шістнадцять років тому, нікого не попередивши і ні з ким не попрощавшись, кинувши новонароджену Деві Аю. І нехай втеча привела їх рідних в лють, ті ніколи не переставали про них турбуватися.
– Сподіваюся, вони щасливі, де б не були, – зітхнув Тед Стаммлер.
– А якщо німці їх все-таки вб’ють, нехай вони будуть щасливі на небесах, – додала Деві Аю. І сама собі відповіла: – Амінь.
– За шістнадцять років весь мій гнів випарувався, – зізналася Марьєта. – Молися, щоб тобі з ними побачитись.
– Звичайно, бабуля. Вони мені повинні шістнадцять подарунків на Різдво, шістнадцять – до дня народження, а крашанки і зовсім не береться до уваги.
Історію своїх батьків, Генрі і Ану Стаммлер, вона вже знала. Хтось із слуг на кухні проговорився, і дізнайся про це Тед і Марьєта, не минути винним прочуханки. Але Тед і Марьєта незабаром зрозуміли, що Деві Аю все відомо – починаючи з того, як її знайшли одного ранку в кошику на ганку. Вона солодко спала, загорнута в ковдрочку, а поруч записка з ім’ям і словами, що її батьки відплили до Європи на кораблі «Аврора».
З самого дитинства її дивувало, що у неї немає батьків, а тільки бабуся з дідусем та тітка. Але, дізнавшись історію про втечу, вона нітрохи не засмутилася, навпаки, прийшла в захват. – Справжні шукачі пригод! – сказала вона Теду Стаммлеру.
– Начиталася ти, дитинко, казок, – відповів дід.
– Вони, мабуть, дуже побожні. В Біблії є історія, як мати залишила немовля на березі Нілу.
– Це зовсім інша справа.
– Звичайно, інша. Мене не на березі залишили, а на ганку.
Генрі і Ану були дітьми Теда Стаммлера. Росли вони в одному будинку, але ніхто не знав, що вони закохалися одне в одного, – сором, та й годі! Генрі, син Марьєта, був на два роки старший за Ану, дочку Теда від тубілки-наложниці Ма Іянг. І нехай у Ма Іянг був свій будинок з двома охоронцями, Тед відразу після народження Ану вирішив забрати дівчинку до себе. Марьєта спершу закотила скандал, але що тут поробиш, майже у всіх чоловіків є наложниці і незаконні діти. У підсумку вона погодилася взяти дівчинку в будинок під своїм прізвищем, щоб в клубі не роздмухували пліток.
Діти росли разом, і часу, щоб закохатися, було у них більш ніж достатньо. Генрі був хороший хлопець, відмінний футболіст, плавець і танцюрист, полював на кабанів з хортами (яких доставляли прямо з Росії). Тим часом Ану виросла красунею, грала на роялі, співала приємним сопрано. Тед і Марьєта відпускали їх на нічні ярмарки і танці – нехай розважаються, а там, дивись, і пару собі знайдуть. Але це і призвело до катастрофи – один раз, Проплясавши до півночі і напившись смачного ресторанного лимонаду, вони не повернулися додому. Тед, у нестямі від занепокоєння, взяв двох охоронців і відправився на пошуки на нічний ярмарок. Але застали вони лише порожню карусель з погашеними вогнями, наглухо замкнений «будинок з привидами», безлюдний танцмайданчик, закриті кіоски та сплячих на землі продавців. Генрі і Ану і сліду не було, і Тед почав розпитувати їх друзів. Хтось сказав:
– Генрі і Ану пішли до затоки.
Бухта в цей час була порожня. На березі тулилося кілька готелів, Тед обшукав їх від верху до низу і застав парочку голяка в номері. Ні слова не сказав Тед, але додому вони більше не повернулися. Куди вони вирушили, ніхто не знав. Може, знайшли притулок в одному з готелів, перебиваються випадковими заробітками, а то і зовсім подачками друзів. Або сховалися в лісі, живуть збиранням і полюванням на кабанів. Начебто бачили їх в Батавії, працюють в залізничній компанії. Тед і Марьєта не знали, де вони і що з ними, поки одного ранку Тед не виявив на ганку кошик.
– В кошику була ти, – пояснив Тед. – Назвали вони тебе Деві Аю.
– А на «Аврорі» у них народилися ще діти … напевно, в Європі на кожному ганку по кошику, – зауважила дівчина.
– Бабуся твоя, коли дізналася, трохи не збожеволіла. Кинулася бігти стрімголов – ніхто наздогнати не міг, ні верхи, ні на машині. Знайшли її на вершині скелі, але вона так і не спустилася. Полетіла.
– Бабуся Марьєта полетіла? – здивувалася Деві Аю.
– Ні, Ма Іянг.
Наложниця, її друга бабуся. Дідусь сказав, що якщо вийти на задню веранду, то побачиш далеко дві вершини. Із західного і полетіла в небо Ма Іянг, так і назвали скелю в її честь. Історія дивовижна, але до чого ж сумна! Деві Аю любила сидіти одна на веранді, дивлячись на скелю і виглядаючи бабусю, – раптом та ще ширяє у височині, як метелик? Відвернула її лише війна – тепер Деві Аю все частіше сиділа біля радіоприймача, слухаючи зведення з фронту.
Хоч війна була далеко, відлуння її відгукувалося і в Халімунді. Тед спільно з декількома голландцями володів плантацією какао і кокосів, найбільшої в окрузі. Війна завдала шкоди всій світовій торгівлі. Доходи впали, сім’ї опинилися на межі розорення. Всі затягнули тугіше пояси. Марьєта купувала продукти тільки у рознощиків. Ханнеке перестала ходити в кіно і витрачатися на пластинки. Навіть містер Віллі, полукровка-індо, що служив у них охоронцем і механіком, економив на патронах для рушниці і бензині для «колібрі». А Деві Аю довелося переселитися в шкільний дортуар.
Двері пансіону відкрилися безкоштовно – так черниці-францисканки допомагали людям в роки війни. Тепер на всіх уроках з тривогою говорили про війну, яка була вже зовсім поруч. Одного разу Деві Аю, втомившись від нескінченних розмов, піднялася і запитала у весь голос:
– Чим сидіти так базікати, чому нас не вчать стріляти з гвинтівок і гармат?
Черниці усунули її від занять на тиждень, і лише тому, що йшла війна, дідусь не придумав для неї покарання серйозніше. У школу вона повернулася якраз після атаки на Перл-Харбор, і сестра Марія, яка завжди вела історію з посмішкою, на цей раз похмуро зауважила:
– Пора б Америці втрутитися.
Всі розуміли, що війна на порозі – крадеться ящіркою, заливає землю кров’ю, що засівають кулями. Збувалося пророцтво Деві Аю, тільки наступали не німці, а японці. Як тигр мітить територію, так і вони все позначали своїми прапорами: прапор Країни висхідного сонця зметнувся над Філіппінами, а незабаром і над Сінгапуром.
А вдома час від часу не легше: Тед Стаммлер, далеко ще не старий чоловік, отримав повістку в армію, як всі дорослі чоловіки. Це куди страшніше, ніж брак грошей. Ханнеке в сльозах сунула йому амулети, а Деві Аю дала мудру пораду: «Краще потрапити в полон, ніж бути вбитим».
Коли Тед йшов на фронт, ніхто не знав, куди його відправлять – швидше за все, на Суматру, де японські війська стрімко наближалися до Яви. Разом з товаришами, в основному вихідцями з сімей плантаторів, Тед покинув Халімунду і рідних. «Богом клянуся, він мазило, за все життя навіть в свиню не потрапив», – говорила в сльозах Марьєта, проводжаючи його на міській площі. Ставши главою сім’ї, виглядала вона такою страждальницею, що дочка і внучка як могли намагалися її підтримати. Містер Віллі відвідував їх майже кожен день. В армію його не забрали, був він полукровка, нідерландського громадянства не мав, до того ж накульгував – його покалічив на полюванні кабан.
– Заспокойся, бабуся, японці своїми очима-щілинами Халімунду на карті не розглянуть. – Звичайно, Деві Аю всього лише намагалася підбадьорити бабусю, але сказала це без тіні посмішки.
Місто занурилося у відчай. Нічний базар закрився, клуб був порожній. Танців більше не влаштовували, а контору плантації охороняла купка немічних старих. Бачилися люди тільки в басейні – плавали поруч у мертвому мовчанні. Тим часом з Халімунди зникли всі тамтешні японці. Фермери і торговці, один фотограф, пара акробатів з цирку – всі раптом кудись поділися, і зрозуміли люди, що весь цей час їх оточували шпигуни.
І тільки тубільці займалися своїми справами, ніби те, що відбувається зовсім їх не стосувалося. Візники, як завжди, їздили в порт, адже торгівля не припинялася і вантажні судна продовжували прибувати. Селяни, як і раніше працювали в полі, а рибалки щоночі виходили на промисел. Регулярні війська прибули в Халімунду, найбільший порт на південному узбережжі Яви і можливий пункт для масової евакуації в Австралію. Халімунда виникла як рибальський порт в широкому гирлі річки Ренганіс, і мореплавство там не було розвинене. Туди стікалися люди і із завищеною талією, і з глибини острова для обміну товарами. Рибу, сіль і креветочну пасту рибалки міняли на рис, овочі і прянощі.
А ще раніше на місці Халімунди був всього лише клаптик заболоченого лісу – похмура нічийна земля. Принцеса, остання з роду правителів королівства Паджаджаран, втекла в тутешній край і дала йому ім’я. Її нащадки заснували тут селища і міста. Сюди засилали опальних правителів держави Матарам, а голландців тутешні місця спочатку зовсім не цікавили: на болотах малярія, з повенями боротися неможливо, дороги жахливі. Перший корабель, англійський вітрильник «Ройял Джордж», зайшов сюди в середині вісімнадцятого століття – не для торгівлі, а запастися прісною водою. Голландська влада, однак, стривожилися, запідозривши, що англійці купують тут каву, індиго, а можливо, і перли або навіть переправляють зброю в військовий округ Діпонегоро. І нарешті прибула перша голландська експедиція, щоб вивчити місцевість і скласти карту…
«Краса – це горе» – один з найдивовижніших романів наших днів, в якому виразно чутні відгомони творів Миколи Гоголя і Габріеля Гарсіа Маркеса, Михайла Булгакова та Германа Мелвілла. Історія Деві Аю, красуні з красунь, і її дочок, три з яких були навіть прекрасніше матері, а четверта страшніше смерті, затягує у вир дивних і дивовижних подій, безпосередньо пов’язаних з долею Індонезії.
