Моя історія
У 17 років я закінчила школу з кращими балами серед всіх учнів і дуже пишалася собою. Я була з бідної сім’ї, ми переїхали з Міссісіпі в Джорджію, тому що батьки хотіли здобути релігійну освіту. Так ось, одна з переваг кращих випускників в цьому штаті – можливість особисто зустрітися з губернатором. Мені було трохи цікаво з ним познайомитися, але більше хотілося побачити його розкішний будинок.
В ранок призначеного дня ми з батьками зібралися і сіли на автобус. Машини у нас не було, хоча на півдні вона вважається необхідністю, тому що з громадським транспортом тут погано. Загалом, ми доїхали до будинку губернатора і підійшли до воріт, у яких стояв охоронець. Він окинув нас поглядом і відмовився пропускати. «Вам тут не місце, це приватний захід», – заявив він.
Батько спробував пояснити, що ми запрошені, але охоронець навіть не заглянув в список гостей. Він подивився на автобус, з якого ми вийшли, зрозумів, що ми надто бідні, щоб мати машину. Не знаю, що ще подумала ця людина, але він знову відповів відмовою. Після довгих суперечок батьки змусили його перевірити список запрошених. Побачивши там наші імена, охоронець нарешті впустив нас всередину.
Я вже не пам’ятаю зустріч з губернатором, не пам’ятаю знайомства з іншими випускниками. Але я чітко пам’ятаю, як людина, яка стояла перед найвпливовішим будинком штату, з одного погляду вирішила, що мені там не місце. Тому близько 20 років по тому я вирішила стати тією, хто відкриє ворота всім.
Ну ви знаєте кінець історії. Вийшло не так, як я хотіла. Тепер мені потрібно було зрозуміти, чому все пішло не так, і що робити далі.
Питання, які варто задати собі
Я зрозуміла, що однієї спроби недостатньо. Тому стала питати себе, як тепер бути? Як подолати гіркоту, смуток і апатію? Як перестати дивитися телевізор, заїдаючи це морозивом? Що робити далі? І я вирішила робити те, що робила завжди.
Я буду рухатися вперед, тому що повернутися неможливо, а стояти на місці – недостатньо.
Я почала цю гонку за посаду губернатора, обдумавши, хто я і який хочу бути. Перед будь-якою справою я задаю собі три питання. Їх же добре поставити собі і після провалу.
1. Чого я хочу?
В даному випадку я знаю, чого хочу. Я хочу змін. Тепер потрібно запитати себе ще ось про що: чесна я з собою в відношенні власних амбіцій? Після провалу легко подумати, що ви поставили собі недосяжну мету. Але я точно можу сказати: будьте рішучіші. Не давайте невдачам вас зупинити.
2. Чому я цього хочу?
Коли ви зрозуміли, чого хочете, визначтеся з вашими мотивами. Це має бути те, що займає всі ваші думки перед сном. Або те, що допомагає вставати вранці і заряджає мотивацією. Або те, що вас злить, і ви відчуваєте потребу це змінити. Але ви неодмінно повинні знати, чому ви це робите і чому це повинно бути зроблено.
Ви напевно чули, що рухає іншими людьми в схожих обставинах, але потрібно визначити власну причину. Безглуздо переходити від ідеї до її виконання, якщо ви не знаєте, навіщо за неї беретеся. Коли стане важко, коли від вас відвернуться друзі, коли вас забудуть ті, хто вас підтримував, коли ви провалите першу спробу, ви не зможете спробувати знову без розуміння, чому взагалі почали.
3. Як мені цього добитися?
Нас завжди стримують три фактори. По-перше, фінанси. Як часто мрії залежать від кількості ресурсів! Але є безліч історій про те, як люди подолали фінансові труднощі.
Фінанси не дають нам мріяти. Я не можу обіцяти, що ви подолаєте фінансові труднощі, але ви точно будете шкодувати, якщо не спробуєте.
По-друге, страх. Він реальний. Він паралізує. Але ще він може надавати сил. Адже коли ви знаєте, чого боїтеся, можете знайти спосіб обійти цей страх.
Ну і по-третє – втома. Іноді просто немає сил все починати спочатку. Такі моменти дозволяють оцінити, наскільки ви дійсно хочете досягти своєї мети. Згадайте, чому ви почали. І домагайтеся бажаного, рухаючись вперед день за днем.
