Життя таке ж загадкове і несподіване, як сюжети комедійних фільмів. Іноді вона готує для нас такі смішні сценарії, що здається, ніби ми опинилися у ролі героїв комедійних блокбастерів. У цій статті ми зібрали 10 неймовірних історій із реального життя, які просто не могли не потрапити до нашої колекції.
Не розрахувала
Випадок нещодавно кумедний стався. Пішла в магазин за джинсами, одягаю їх у примірювальній і чую з сусідньої кабінки такий приглушений жіночий голос:
— Вибачте…, а ви… жінка?
– Ну так.
— Ой, а чи не могли б ви допомогти мені?
Заглядаю в сусідню кабінку і бачу таку картину – жінка вдягла на себе блузу явно меншого розміру, а зняти не може. Я їй говорю:
— Навіщо ви такий маленький розмір взяли?
Вона почала виправдовуватися, що, мовляв, думала влізу, і начебто навіть втиснула своє тіло, а ось зняти не змогла. Кажу їй, що може краще за продавців покликати? Вона в жодну – скажуть, що зіпсувала річ, платити змусять. Почали ми з нею блузку знімати. І так, і так. Чи не знімається. Пихкали-пихкали, та мабуть так голосно, що до нас у кабінку залетіли продавщиці з охоронцем. Думали, що хтось там непотребом займається. А тут ми. Загалом, з горем навпіл зняли з жінки цю блузку і посміялися над усім цим. Наприкінці все ж таки запитали ще раз цю даму, навіщо ж вона старанно натягувала цю блузку, якщо відчувала, що вона мала. На що та зітхнувши відповіла: “Сподівалася”.
Наївний народ
Працюю у лікарні. Прийняли нещодавно на роботу санітаркою молоденьку дівчину. Жартують з неї все нещадно, і я теж осторонь не залишилася. Якщо годує вона хворого – у того руки всі загіпсовані. Бачу – біжить. “Хворий не доїв, каже, наївся. Що робити”. А я візьми й ляпни: “Сама доїдай”. Вона: “Як так сама?”. “Ну, сама. Не викидати ж”. “А якщо я не хочу”. “Ну, тоді йди до завідувачки”. Вона й пішла. Ну, гадаю, зараз мені влетить за такі жарти. Тут дивлюся, чи виходить наша санітарочка з її кабінету. Запитую її “Ну, що?”. А та й відповідає “Я все сказала, як ви мені наказали. Завідувачка мені відповіла так: “Залиш. Я сама доїм”.
Забавне ім’я
Коли я навчалася у першому класі, то була впевнена, що нашу класну звуть Мандарина Апельсинівна. Ще думала – ну, нічого собі! Як із ім’ям пощастило. Так я її й називала майже цілий місяць. А потім з’ясувалося, що її справжнє ім’я – Марина Володимирівна. Напевно, вона цілий місяць думала, що я не зовсім нормальна дитина.
Пильний продавець
Історія у магазині. Забігла на хвилинку по засоби особистої гігієни. В руках крім телефону та ключів від машини нічого немає. Взяла те, за чим прийшла, і вирішила просто по рядах прогулятись – подивитися, на що акції є. Ходжу і бачу, що за мною по п’ятах ходить продавець. Просто ходить та дивиться. Зрозуміла я, що це вона за мною стежить – мабуть, думає, що стягнути, що хочу. Різко повертаюся до неї і говорю: “Послухайте! Може, вистачить уже за мною ходити? Я так нічого не зможу сховати собі в труси!”. Відчепилася після цього.
Права краще не видавати
Навчаюся на права. Одного разу вискочив собака на дорогу, а я за кермом інструкторської машини. Побачила її, голову у вікно висунула і кричу: “Дура, піди з дороги”. А інструктор, який офігел просто від того, що я роблю, кричить “Сама дура, на гальмо тисни”. Добре, що він має другий комплект педалей.
Хитрий котяра
Знайомий купив кошеня. Був маленький, що їсть грудочку. А виріс у такого шикарного гарного кота. Жив знайомий у заміському будинку. Коту, звичайно, там було привілля! Вранці встане, поснідає королівським сніданком (а-ля кролик у підливі чи ароматні шматочки сьомги) і йде гуляти. Цілий день десь проходить, надвечір прийде, повечеряє і знову спати завалиться. А одного разу приятель з’ясував, де він пропадає. Виявляється, цей зухвалий обормот завів собі другу родину. У будинку по сусідству йому навіть свою мисочку, лоток та лежанку організували. Більше того, сусіди збиралися днями везти його каструвати.
Розіграш
Зима. Іду вулицею. Бачу, назустріч іде дівчина, що тягне за собою тюбінг, у якому ніхто не сидить. Вирішую пожартувати з неї. Коли порівнялися з нею, говорю “Дівчина, ви дитину втратили”. Вона обертається і як давай кричати: “Ааа. Моя дитина. Я його втратила”. У мене одразу посмішка з лиця сповзла. І тут вона різко перестає кричати і каже: Добре. Пожартувала я. Але бачили б ви своє обличчя”. І з незворушним виглядом пішла далі.
Дбайливі монстри
Не знаю навіщо і як, але наважилася я піти до кімнати страху. А оскільки я велика боягуз, то вирішила просто швидко пробігти через неї. Зайшла, а там темінь – хоч око коли. Побігла, і відразу спіткнулася. Підсумок – навколо мене стоять привиди, вампіри та зомбі та вмовляють, щоб я перестала плакати – мовляв, люди за дверима лякаються.
Порожні надії
В армії це було. Сидимо ввечері біля телика. Заходить старшина і запитує – “У кого є права водія?”. Парочка хлопців піднімає руки. Їх відводять. Ну, думаємо, пощастило пацанам. Нині їх на машину посадять, буде лафа ім. Приходять за пару годин вимотані. Виявляється, вони весь цей час чистили сніг, вантажили його на аркуш фанери, прив’язаний до саней, і за ворота частини вивозили.
Гурман
Приготувала вкотре овочеве рагу за новим рецептом. Даю на пробу чоловікові. Запитую “Ну, як?”. Відповідає: “Загалом непогано, але чомусь якась картопля м’яка, а якась не дуже”. Довелося йому пояснити, що одна картопля – це кабачок.
