Я входжу в ординаторську, сідаю в крісло, витягую ноги, прикриваю очі.
– Перший рік?
– Що? – я здригаюся, підводжусь. В ординаторській була напівтемрява, я не помітив, що тут є хтось ще.
– Перший рік працюєте? – огрядний чоловік розташовується на дивані в дальньому кутку кімнати. – Просто я бачу, зайшов молодий лікар, втомлений і занадто схвильований одночасно.
– Вибачте, але стороннім тут знаходиться не можна.
– Прошу вибачення. Але я не зовсім сторонній. Я працював тут майже 30 років. Хірургом. Дитячим. Два роки на пенсії. Зайшов провідати колегу, Павла Олександровича. Ви його повинні знати, він тут головний лікар.
Чоловік підходить до мене.
– Василь Ігорович.
– Сергій … Сергій Володимирович, – обмінюємося рукостисканням. Пальці у нього тонкі, але рука тверда.
– Я вже йшов на вихід, але проходячи повз «рідну» ординаторську не втримався і заглянув. Цьому дивану років 10 точно! Скільки ночей на ньому провів на чергуваннях. Тільки присів, а тут ви. дихає важковато, на крісло прямо звалився. Ну, думаю, – новачок!
– Я третій тиждень тут, після ординатури. Дитяча лікарня швидкої допомоги – самий відчайдушний вибір. Знаєте, всі ці травми у дітей … здається ніколи не звикну. Хоча колеги, запевняють, що вже через пару місяців не буду реагувати на крики і плач, «обросту лускою». Але якщо не вийде, попрошусь у «дорослу» клініку.
Василь Ігорович злегка посміхається, дивиться в очі.
– Я сподіваюся, що не обросте і залишитеся тут. Жодного разу в своєму житті я не пошкодував, щостав саме дитячим хірургом. Наша професія дозволяє пізнати людину як ніяка інша. Можу з упевненістю сказати, що все справжнісіньке зустрічається саме в дітях. Страх, біль, відчай, сміливість, мужність і любов.
Василь Ігорович мовчить кілька секунд, хмуриться, розповідає:
Років 15 назад, вночі забігає сюди в ординаторську сестра з приймального покою.
– Автодорожка! Пацієнт важкий у другій операційній!
Прибіг, бригада вже зібралася, на столі дівчинка років шести. поки одягавсяі стерилізувався, дізнався подробиці. У машині була сім’я з чотирьох чоловік. Батько, мати і двоє дітей: близнюки хлопчик і дівчинка.
Більше за всіх постраждала дівчинка: удар прийшовся в область правої задньої дверки, там де знаходилась дитина. Мати, батько і її брат майже не постраждали – подряпини та гематоми. Їм допомогу надали на місці.
У дівчинки переломи, тупі травми, рвані рани і велика втрата крові.
Через пару хвилин приходить аналіз крові, і разом з ним звістка, що саме третій позитивної у нас зараз немає. Стан критичний – дівчинка «важка», рахунок на хвилини. Терміново зробили аналіз крові батьків. У батька – друга, у матері – четверта. Згадали про брата-близнюка, у нього, звичайно, третя.
Вони сиділи на лавці в приймальних покоях. Мати – вся в сльозах, батько блідий, хлопчик – з відчаєм в очах. Його одяг був вся забруднений кров’ю сестри. Я підійшов до нього, присів так, щоб наші очі були на одному рівні.
– Твоя сестричка сильно постраждала, – сказав я.
– Так, я знаю, – хлопчик схлипував і потирав очі кулачком. – Коли ми врізалися, вона сильно вдарилася. Я тримав її на колінах, вона плакала, потім перестала і заснула.
– Ти хочеш її врятувати? Тоді ми повинні взяти у тебе кров для неї.
Він перестав плакати, подивився навколо, розмірковуючи, важко здихнув і кивнув. Я покликав жестом медсестру.
– Це тьотя Свєта. Вона відведе тебе в процедурний кабінет і візьме кров. Тьотя Свєта дуже добре вміє це робити, буде зовсім не боляче.
– Добре. – хлопчик глибоко зітхнув і потягнувся до матері. – Я люблю тебе мам! Ти найкраща! – Потім, до батька – І тебе тато, люблю. Дякую за велосипед.
Свєта повела його в процедурну, а я побіг в другу операційну.
Після операції, коли дівчинку вже перевели в реанімацію, повертався в ординаторську. Помітив, що наш маленький герой лежить на кушетці в процедурній під ковдрою. Світлана залишила його відпочити після забору крові. Я підійшов до нього.
– Де Катя? – запитав хлопчик.
– Вона спить. З нею все буде добре. Ти врятував її.
– А коли я помру?
– Ну … дуже не скоро, коли будеш зовсім старенький.
Василь Ігорович вимовляє останню фразу з тремтінням в голосі. Мовчить хвилину.
– Бачу, Сергій Володимирович, ви не дуже зрозуміли, що особливого тоді сталося. Я теж усвідомив не відразу. Кілька годин мучили сумніви, і потім осінило.
Багато років минуло, а у мене до цих пір мурашки кожен раз, як я згадую цей день. Хлопчик думав, що помре після того як у нього «візьмуть кров». Тому він прощався з батьками. Скажете, дитяча наївність? Ну і що? Він на всі сто бувупевнений в тому, що загине. Він реально жертвував життям заради сестри.
Розумієте, який подвиг він здійснив? Справжнісінький. І ніхто не помітив. Залишайтеся тут працювати, Сергій Володимирович. Часом буде важко, але ви ніколи не пошкодуєте.
Відповіді (0 )