Ми прийшли в цей світ в епоху такої тотальної стабільності, що навіть зміна дат в календарі виявилася дивною: як це, було-було п’яте січня і раптом шосте. Неакуратненько.
Ми росли під щасливою зіркою, наші мами турбувалися лише про те, як зробити зачіску «під Брильську» і де купити чоботи-панчохи. Словом, доля заклала в нас такий фундамент, який зрушиш тільки екскаватором космічних масштабів, а такі ще не випускають.
А потім сталася ця перебудова. Вона провітрила всім нам мізки, навчила ходити одночасно голодними і ситими перспективами і дала зрозуміти, що стабільні в цьому світі тільки груди, якщо їх покласти в бюстгальтер з пуш-ап. Наші мами від цього завили, забули про Брильську і посивіли. Наші тата заламували руки, тому що їм, кандидатам наук, соромно було торгувати картоплею.
Наші молодші сестри народилися виключно лише через те, що у мам з татами залишилося єдина доступна розвага. Нам було по барабану. Ми були вільні, як вітер і веселі, як безтурботні ангели. І ми стали вільні. У прийнятті рішень. У виборі свого шляху. У своєму віці, в кінці кінців!
Наші мами після 30 років ставали тітками. Ми сказали: «Ні фіга!» – і залишилися дівчатами. Коли ми наблизилися до сорока, ми зрозуміли, що нам, як і раніше подобається бути в топі – і створили моду на жінок в повному розквіті років.
Наші молодші сестри бояться вийти у доросле життя і до тридцяти років пурхають по ньому як метелики – на мамині гроші, а ми свої перші зарплати отримали в п’ятнадцять – на торгівлі косметикою, цигарками та джинсами «Levis». Чим нас може налякати криза? Ми пережили Павловську реформу 1991 року, дефолт 1998 року, кризу 2008 року …
Ми вміємо ростити дітей на 50 гривень в день – і носити справжні ЛаБут. Ми вміємо працювати на кількох роботах – і вбивати час в спа салонах. Ми вміємо любити захлинаючись – і жити на самоті собі на втіху. У нас немає стереотипів, рамок, догм і страхів. У нас є життя. Наше власне.
Все інше – справа техніки.
